Пташеня

Пташеня

Маша протягла йому кілька ягідок щойно достиглої полуниці. Артем уважно роздивився їх, узяв найбільшу та надкусив. Потім показово скривився і авторитетно заявив: «Ще зелена!» «Плекласно», – прошепеляла Маша, – «все мені дістанеться!»

Був початок літа. Дорослі майже не втручалися в ігри дітей: минув той вік, коли їх малюки вважали за краще висипати один одному на голову відерце з піском або ткнути чимось в око. Тепер восьмирічна Маша та Артем весело гайсали за кішкою Муркою, добували черешні, шукали вечорами їжаків й іноді ховалися від батьків за пухнастими кущами чорної смородини. Тільки за гойдалку час від часу виникала справжня суперечка і мами стежили, аби все вирішувалося мирно.

Мирно… тепер від цього слова у матерів стискало серце. Навіть тут, у безпеці, вони не могли забути про війну. Ті, хто вирішує долі держав, не змогли або не захотіли забезпечити їхнім дітям мир. Їхніх чоловіків забрали помирати заради миру, рятувати країну. Але все частіше всім здавалося, що рятувати вони повинні були щось інше. Люди при владі продовжували не виконувати обіцянки, ділити землі та ресурси. Неоголошена війна тривала, і не було видно кінця. Зате ставало очевидним, що хтось продовжує наживатися на заляканих, знекровлених, нацькованих один на одного людях… прикриваючись їхнім порятунком.

«Мамо, я спіймав горобця!», Артем біг до матері з круглими від захвату очима, стискаючи в долонях маленьке пташеня. За ним бігла обурена Маша, протестуючи та розмахуючи руками і вимагаючи відпустити пташеня. Вдало перестрибнувши дитячий велосипед, що лежав на стежці, Артем відірвався вперед і пред’явив жінкам пухнасту жовтороту істоту.

Пташеня, трохи прим’яте дитячими долонями, перелякано витріщилося на людей. З обох боків на його голові кумедно стирчали залишки пуху, але він досить упевнено стояв на лапках і періодично видавав гучний писк. «Відпусти його!» – підбігши, вигукнула Маша. «Але я ж врятував його! Мурка б обов’язково його спіймала!» – заперечив хлопчик і відсунув долоні з горобцем чимдалі від Маші.

Дорослі перезирнулися. «Вигодовуватимемо?» – запропонувала мама Артема, співчутливо дивлячись на маленьке створіння, що попискувало. «Що ти!» – заперечила Машина мама: «Він же явно злетів з гнізда, щоб почати самостійне життя. Для горобців така поведінка нормальна. Нам потрібно швидше повернути його туди, де його знайшли, щоб його батьки могли годувати його ще кілька днів. А потім він і сам навчиться літати і добувати собі їжу!» «Але ж Мурка…?!» – заперечив Артем. «Якщо ми годуватимемо його, пташеня, скоріш за все, ніколи не зможе повернутися в природу: йому доведеться назавжди залишитися у нас, а це для нього – неволя», – пояснила жінка. Маша переможно подивилася на Артема: «І не треба нікого рятувати!»

У супроводі мам діти наввипередки побігли показувати місце, де знайшли горобця, посадили його в затишне місце і зачаїлися трохи віддалік. Згодом на гучний писк пташеняти прилетів дорослий горобець, пискнув і відлетів. «Його знайшли!» – радісно прошепотіла Маша – «Він врятований!»

З висоти сусідської огорожі Мурка ліниво спостерігала за всім тим, що відбувається. Позіхнувши, вона облизнулася і підставила ніс вечірньому сонцю. Усім своїм виглядом вона немов показувала, що ганятися за горобцями – це те, що менше за все цікавить її у житті. Як мінімум цього теплого літнього вечора.

Ще немає коментарів.

Залишити коментар