Друг

Друг

Я не знаю, як виглядає море в шторм. Я взагалі не знаю, як виглядає море – я  народився сліпим. Але я знаю про море все!

Коли мені було 5 років, у мене з’явився друг. Я не бачив, як він прийшов в моє життя, він просто прийшов і залишився назавжди. Одного разу мати привела мене до моря і посадила на березі, як робила щодня. Шум хвиль заспокоював мене, піднімав настрій, а вітер, що грався моїм волоссям, ніби шепотів мені «Одного разу я заберу тебе з собою і ПОКАЖУ тобі, який прекрасний цей світ!». Я був дитиною і несамовито вірив у все, що сам вигадував. Тому моя мама дуже швидко зрозуміла, що море робить мене повноцінним, допомагає забути про сліпоту, забути про те, що я стою окремо від усіх дітей і дорослих – я ніколи не зрозумію їхніх слів про красу чи потворність…

Того дня, я сидів на березі, слухав, як море розповідає мені про свій підводний світ – про прекрасні коралові рифи, про чудових риб, про те, як це дивовижно – плисти, і плисти, і плисти. Мама давала мені доторкнутися до риб, так що я уявляв собі форму, а зовнішній вигляд вигадував сам. Повірте, ніколи людина не бачить так добре, як тоді коли вона сліпа, адже тоді для тебе немає неможливого: ти можеш уявляти собі все саме таким, яким ти хочеш. Я сидів, слухав і тут до моєї руки доторкнулася чиясь рука. Я не злякався – мене ніколи ніхто не кривдив, та і складно лякатися, якщо не бачиш зла. Дитячий голос вимовив: «Воно таке вільне, я тобі зараз все про нього розповім!». Я просто кивнув. Так в моєму житті з’явилася Маруся. Не було ніяких зайвих слів, ніяких запевнень в дружбі, ніяких безглуздих питань на кшталт «що взагалі нічого не бачиш?» Але було головне – було щирість і тепло.

Завдяки Марусі я міг бачити – вона стала моїми очима, а я став її ногами, адже, як мені сказала потім мама, дівчинка не могла ходити і пересувалася в інвалідній колясці. Того дня її, як і мене привезли на берег, щоб порадувати, зняти з душі такі недитячі печалі.

Маруся казала мені: «Підійди до води. Ще крок. Ще. Ще один. Стій. Опусти пальці у воду. Розкажи мені яка вона!». Я описував їй свої відчуття – тепла, м’яка, а мій друг говорив мені про те, як виглядало море – просторе, вільне, нескінченне. Вона вміла якось ТАК розказати мені про море, що я починав його бачити.

Напевно, ви думаєте, що ми виросли, полюбили один одного і прожили життя щасливо? Ні. На жаль, ні. Маруся померла, коли мені було 10 років – не впоралася з коляскою, виїхавши на дорогу, і загинула під колесами автобуса. Коли мама, плачучи, розповіла мені про це, я подумав: як добре, що я не міг цього бачити. Але мій друг не пішов від мене, не кинув, не зник. Крізь усе своє життя я проніс її слова про море, про свободу, про красу. Її голос ніби говорив  усередині мене, роблячи мене частиною світу, роблячи мене повноцінним і живим.

І навіть тоді, коли після операції я вперше побачив цей світ, я відразу ж подумав про неї, про те, як шкода, що я не можу побачити її посмішку. І навіть тепер, коли я сиджу в окопі, адже я пішов на війну добровольцем, я думаю про море, яке вона мені подарувала і яке я хочу захистити і зберегти для тих, хто прийде після мене. Війна завжди безглузда, жорстока, і витримати її ти можеш тільки якщо тобі є за що чіплятися. Я думав про море і думав про мого друга. Дружба  – це назавжди, це всередині, це прозріння, яке неможливо забрати: у світі є хтось, для кого ти частина його самого. Просто так. І не треба нічого міняти…

Ще немає коментарів.

Залишити коментар