Старий будинок (частина друга)

Старий будинок (частина друга)

Я знаю, як повільно зводяться стіни будинку, як довго відстоюється фундамент, як дбайливо – одна на одну – кладеться  цегла. Людина стомлено витирає піт з чола, людина будує своє майбутнє – свій дім!

Я був таким домом. Я пам’ятаю дотик рук людини, я пам’ятаю, як клали дах, пам’ятаю, як штукатурили стіни і розфарбовували їх у яскраві кольори, як натирали до блиску мої вікна. Я пам’ятаю своє народження, пам’ятаю своє щасливе життя  і пам’ятаю свою смерть – коли одного разу мене зруйнувало вибухом під час війни. Тоді я дуже-дуже довго стояв наодинці, не бачачи людей, не відчуваючи, як вони наповнюють мене своїм теплом. Хоча кому є діло до старих руїн.

І це був звичайний ранок – місто живе своїм життям, люди поспішають кудись, плавно обтікаючи той клаптик землі, де доживають останні роки мої руїни. Нікому не подобаються руїни, ніхто не хоче згадувати про свої помилки, про війну, адже я нагадую саме про це. Люди ніколи не підходять до мене занадто близько. Зазвичай ніколи. Але сьогодні все змінилося. З натовпу метушливих людей до мене, ніби прибоєм винесло дівчинку. Вона – така красива, рум’яна, весела – раптом відпустила руку своєї матері і підбігла до мене. Її маленька ручка почала погладжувати вицвілі і майже непомітні малюнки на моїй стіні. Вона покликала маму, щоб показати їй пташок, показати їй квіти. Діти якимсь дивовижним чином уміють бачити красу скрізь, очищати її своєю радістю від шарів пилу, болю, часу.

Дівчинка сміялася, терла брудну стінку, щоб побачити малюнок повністю, мама її не зупиняла – може, думала про своє, а може, розуміла, що діти бачать і знають дуже багато, може, їй було цікаво, що такого знайшла дочка. А я слухав щебетання малої і згадував своїх хлоп’ят-близнюків, які жили тут раніше, згадував, як їх батьки прикрашали стіни, не уміючи малювати, але просто люблячи мене і намагаючись наповнити свій дім світлом і любов’ю. Так, я знаю, що вони всі загинули – і батьки і близнюки, знаю, що війна відібрала у мене все, знаю, але хочу забути. Сьогодні ця маленька дівчинка, як сонце освітила моє життя, вона нагадала мені, що ми, будинки, народжені для того, щоб дарувати затишок, дарувати захист і тепло людям, що ми – надійний буфер між людьми і жорстоким світом. Ми…ох, мама все ж забрала дівчинку, і вони пішли…мала ще раз озирнулася і…помахала мені рукою!

Минув час. Мені складно сказати скільки – у нас все відбувається зовсім по-іншому, аніж у людей. Замислився на хвилинку, а у людей вже пройшли роки. Але одного разу дівчинка повернулася. Я відразу упізнав її, хоч вона і стала набагато старша. Вона прийшла не одна – з нею був якийсь чоловік. Вони ходили, розглядали мої стіни, моє поросле бур’яном і здичавілими деревами подвір’я. Дівчинка кивнула чоловікові, щось показала в мій бік, щось підписала і вони пішли. Зовсім скоро вона повернулася в якомусь безрозмірному будівельному комбінезоні і привела натовп людей. Не встиг я озирнутися, як у дворі завищали пилки, зашуміли якісь машини і навколо мене почало щось відбуватися: сад очищали, мене почали добудовувати, зміцнювати, у мене знову з’явився дах! Дівчинка завжди була тут і допомагала то там, то там. Потім люди зникли, а дівчинка принесла…фарби. Вона почала малювати на моїх свіжих від штукатурки стінах квіти. І ще дещо. Вона намалювала серед квітів мою загиблу сім’ю у вигляді прекрасних білих птахів.

Коли дівчинка закінчила, вона просто залишилася зі мною. Тоді  я зрозумів, що доки війна не знищить хоч би в одній єдиній людині бажання будувати будинки, саджати квіти і любити життя  – війні не перемогти.

Ще немає коментарів.

Залишити коментар