Робота

Робота

Щоночі йому снилося, що його руки або ноги відриває вибухом. Прокидаючись від жаху, він марно намагався переконати себе в тому, що віщих снів не буває. Оскільки заснути більше не вдавалося, він вставав, робив каву і сідав за свій старенький ноутбук. Робота повинна була заглушити страх.

Ігор займався постачаннями провізії на передову. Де дістати, чим відвезти, упакувати, організувати, відправити: і так щодня. Його поважали: у той час як багато інших просто продовжували протирати штани в офісах, він все кинув і зайнявся волонтерством. Він не крав, не вживав і не рвався до слави. Дивлячись услід черговій машині, наповненій провізією, він відчував полегшення…ненадовго. Їдкий внутрішній голос знову проривався крізь купу справ : «Ти просто боїшся…»

Видавивши в каву трохи згущеного молока з синьо-жовтого тюбика, Ігор поглянув на брудне підвіконня. Він подумав, що його життя давно повернуло кудись не туди. Розлучення з дружиною, друзі віддалилися, та і батьків давно не бачив. Усе нема коли… особливо зараз. Ні, насправді йому не було чим докорити. Чи було?

З сусідньої кімнати звично голосно покликав мобільник. Але сьогодні поспішати чомусь не хотілося. Стоячи в отворі дверей, Ігор деякий час спостерігав, як вібруюча трубка повільно просувається до краю столу. Телефон немов здригнувся і замовк. Але не встиг Ігор видихнути, як знайомий звук пролунав знову.  Він підніс трубку до вуха: «Слухаю». «Ігорю, це ти…?» – вимовив знайомий жіночий голос: «Це Оля, твоя колишня колега по роботі… мені потрібна твоя допомога.» Намагаючись згадати, хто така Оля, він коротко відповів: «Говори!»

Холодні пальці стиснули кермо, і машина повільно покотилася на схід. Сенсу звинувачувати когось не було: він сам погодився відправитися в пекло. Добровільно! Всі відмовилися, а він – не зміг. Але зупинити внутрішній голос теж не було сил, і він звинувачував цю кляту війну, дурість і агресію людей, що опинилися по різні сторони барикад. Він звинувачував уряд, вчорашніх і сьогоднішніх лідерів, схід і захід, казнокрадів і хабарників, навіть свою дружину, яка пішла до Володьки замість того, аби народити йому, Ігореві, дітей.

Чомусь не міг винити Олю, яка і попросила його відвезти теплі речі і продукти туди, де воював її брат, і де колись Ігор проводив кожне літо.

Одноманітність дороги усипляла, але коли «мирна» територія залишилася позаду, сон як рукою зняло. Поглядаючи мигцем на покинуті будинки, з проломленими дахами чи стінами, Ігор намагався визначити, скільки людей залишилося тут жити. Щоб відволіктися від похмурих думок, він гадав, що вони готують на вечерю, або, про що можуть мріяти. Але якраз про це краще було не думати. Він сильніше натиснув на газ.

Головне – встигнути до настання темряви: у сутінках підстрілити можуть навіть свої, помилково…

Часу залишалося мало, Ігор поспішав. Прямо до розвилки, потім направо і через греблю. Порожнеча дороги стала трохи напружувати, починало темніти. Після повороту на душі стало якось особливо погано, несподівано заблимав і задзвонив телефон. Він протягнув руку до трубки, відкрив рот, щоб відповісти щось гнівне і…

«Живий!», – крикнув хтось і крізь прочинені повіки Ігор побачив, що лежить у невеликому, погано освітленому приміщенні. Голова гуділа, все тіло нило. Навкруги юрмилася група зовсім молодих хлопців у камуфляжі. «Добре тебе торохнуло!», – сказав один з них. «У сорочці народився», – підморгнув інший. Боячись подивитися вниз, Ігор прохрипів: «Вантаж цілий?» І тут солдати чомусь розсміялися. Того дня Ігор зрозумів, що найбільший кошмар – це не біль, не каліцтва, і навіть не смерть… Найгірше – це все життя прожити в полоні своїх страхів.

Ще немає коментарів.

Залишити коментар